Право на відстрочку від мобілізації для батьків трьох і більше неповнолітніх дітей передбачене статтею 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».
Проте на практиці реалізація цього права може викликати труднощі, особливо коли діти народжені в різних шлюбах, а частина з них проживає окремо від батька.
У таких ситуаціях територіальні центри комплектування та соціальної підтримки іноді відмовляють у наданні відстрочки через відсутність документів про спільне проживання з дітьми або судового рішення про встановлення факту їх перебування на утриманні.
Але чи означає проживання дитини окремо від батька, що вона більше не перебуває на його утриманні?
На моє переконання, ні. І така правова позиція знаходить підтвердження в судовій практиці.
Утримання дитини та спільне проживання — не тотожні поняття
Пункт 3 частини першої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» передбачає право на відстрочку для жінок і чоловіків, на утриманні яких перебувають троє і більше дітей віком до 18 років, за умови відсутності заборгованості зі сплати аліментів, сукупний розмір якої перевищує суму платежів за три місяці.
Принципово важливо, що законодавець використовує поняття «на утриманні», а не «спільно проживають». Це різні за своїм правовим змістом категорії.
Відповідно до статті 180 Сімейного кодексу України батьки зобов'язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.
При цьому стаття 181 СК України допускає різні способи виконання цього обов'язку, зокрема шляхом надання коштів на утримання дитини — аліментів.
Таким чином, батько, який після розірвання шлюбу проживає окремо від дітей, але продовжує їх матеріально забезпечувати, не перестає виконувати свій обов'язок щодо їх утримання.
Більше того, частина третя статті 3 Сімейного кодексу України прямо передбачає, що дитина належить до сім'ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає.
Чи підтверджує сплата аліментів факт утримання дітей?
На мою думку, належна сплата аліментів є одним із найбільш переконливих доказів виконання батьком обов'язку щодо матеріального утримання дитини. Адже правова природа аліментів полягає саме в забезпеченні потреб дитини.
Тому, якщо військовозобов'язаний надає рішення суду про стягнення аліментів, документи щодо виконання такого рішення та довідку виконавчої служби про відсутність заборгованості, такі докази мають оцінюватися під час вирішення питання про право на відстрочку.
Водночас сама лише відсутність заборгованості не в усіх ситуаціях є достатнім доказом фактичного утримання. Важливим є зміст усіх поданих документів та обставини виконання батьківського обов'язку.
Вважаю, що відсутність спільного місця проживання не може бути самостійною підставою для висновку про те, що дитина не перебуває на утриманні свого батька.
Чи може підзаконний акт обмежувати право, передбачене законом?
Особливу увагу в таких спорах привертає співвідношення статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» та Порядку № 560, затвердженого Кабінетом Міністрів України.
Закон визначає матеріальні підстави для отримання відстрочки, тоді як Порядок регулює процедуру її оформлення та перелік документів, необхідних для підтвердження відповідних обставин.
У практиці виникали ситуації, коли військовозобов'язаний надавав докази фактичного утримання дітей, проте отримував відмову через відсутність одного з документів, прямо названих у відповідній редакції Порядку.
На моє переконання, формальне застосування підзаконного нормативного акта не повинно призводити до необґрунтованого обмеження права, гарантованого законом.
Саме такий підхід простежується і в судовій практиці.
Зокрема, апеляційний адміністративний суд під час розгляду спору щодо відстрочки для батька трьох неповнолітніх дітей дійшов висновку, що факт утримання дітей може підтверджуватися належними доказами, а не виключно документами з формального переліку.
Суд звернув увагу на те, що обов'язок батька утримувати дітей не припиняється після розірвання шлюбу, а сплата аліментів свідчить про виконання цього обов'язку.
У результаті суд скасував рішення про відмову у відстрочці та зобов'язав уповноважений орган повторно розглянути заяву з урахуванням наданої правової оцінки.
Моя правова позиція
Як адвокат я переконана, що під час вирішення питання про надання відстрочки держава повинна оцінювати насамперед фактичне виконання батьками своїх обов'язків щодо дітей, а не лише формальну наявність певних документів.
Розірвання шлюбу, проживання дітей з іншим із батьків або навіть їхнє перебування за кордоном самі по собі не свідчать про припинення обов'язку щодо їх утримання.
Водночас право на відстрочку не повинно виникати лише з формального факту батьківства. Визначальним є підтвердження того, що військовозобов'язаний дійсно утримує трьох або більше неповнолітніх дітей.
Вважаю важливим розмежовувати ці обставини та не підміняти поняття «утримання дитини» поняттям «спільне проживання».
Адже сімейні відносини не завжди відповідають стандартній моделі, за якої обоє батьків та всі діти проживають разом.
Право не повинно ігнорувати реальні сімейні обставини лише тому, що вони не вписуються у формальний перелік документів.
На мою думку, завдання державного органу полягає не в пошуку формальних підстав для відмови, а в об'єктивному встановленні того, чи відповідає особа передбаченим законом умовам отримання відстрочки.
Саме такий підхід забезпечує належний баланс між потребами мобілізації, принципом законності та захистом сімейних прав.
Тобота Юлія Сергіївна Адвокат