Право приватної власності є одним із фундаментальних прав людини. Водночас на практиці непоодинокими є випадки, коли держава в особі органів прокуратури звертається до суду з вимогами про повернення земельних ділянок, які перебувають у приватній власності громадян протягом багатьох років.
Особливої уваги заслуговують спори щодо земель водного фонду, зокрема земельних ділянок, які, за твердженнями прокуратури, були незаконно передані у приватну власність у межах прибережних захисних смуг.
У таких справах виникає принципове питання: чи достатньо самого твердження державного органу про незаконність передачі землі, щоб позбавити особу права власності?
На моє переконання, відповідь однозначна — ні.
Належність земельної ділянки до земель водного фонду має бути доведена
Земельне та водне законодавство України встановлює особливий правовий режим земель водного фонду, зокрема обмеження щодо їх передачі у приватну власність.
Однак застосування таких обмежень до конкретної земельної ділянки можливе лише за умови належного встановлення її правового статусу.
У судовій практиці трапляються ситуації, коли прокуратура обґрунтовує належність земельної ділянки до прибережної захисної смуги картографічними матеріалами, схемами накладення або інформаційними листами державних підприємств.
Проте такі документи не завжди дозволяють достовірно встановити фактичне розташування земельної ділянки відносно водного об'єкта, особливо якщо йдеться про обставини, які існували десятки років тому.
Важливе значення мають точність картографічних даних, коректність масштабування, визначення берегової лінії, геодезичні вимірювання та дослідження документації, актуальної на момент передачі землі у власність.
Саме тому я переконана, що припущення про належність земельної ділянки до земель водного фонду не можуть бути достатньою підставою для втручання у право приватної власності.
Суспільний інтерес не звільняє державу від обов'язку доказування
Відповідно до статті 81 Цивільного процесуального кодексу України кожна сторона зобов'язана довести обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Цей принцип однаково поширюється як на приватних осіб, так і на органи державної влади.
Безперечно, захист земель водного фонду є важливим суспільним інтересом. Однак сам факт звернення прокурора до суду в інтересах держави не створює презумпції обґрунтованості заявлених вимог.
Більше того, суспільний інтерес не може підміняти необхідність належного доказування конкретних обставин порушення закону.
На мою думку, саме в таких спорах особливого значення набуває принцип змагальності сторін, адже держава, володіючи значними адміністративними ресурсами, не повинна мати процесуальних переваг перед приватним власником.
Чи повинен власник відповідати за помилки держави?
Окремої уваги заслуговують ситуації, коли земельна ділянка була передана у приватну власність на підставі рішення органу місцевого самоврядування, а згодом неодноразово відчужувалася на користь інших осіб.
Через багато років держава може поставити під сумнів законність первісного рішення та вимагати повернення майна.
У таких випадках необхідно враховувати не лише законність первісного набуття землі, а й принцип правової визначеності, добросовісність набувача та гарантії мирного володіння майном, передбачені статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Важливим є також принцип належного врядування, відповідно до якого державні органи повинні діяти послідовно, своєчасно та не перекладати непропорційний тягар виправлення власних помилок на приватних осіб, які добросовісно покладалися на їхні рішення.
Я переконана, що держава не може вимагати безумовного дотримання закону від громадянина, одночасно звільняючи себе від відповідальності за власні рішення та обов'язку доводити обґрунтованість своїх вимог.
Моя правова позиція
Захист суспільних інтересів і захист права приватної власності не повинні протиставлятися один одному. Обидві ці цінності мають забезпечуватися в межах принципу верховенства права.
Як адвокат я вважаю, що у спорах про повернення земельних ділянок державі недостатньо послатися на можливі порушення земельного законодавства в минулому.
Необхідно довести конкретні обставини порушення, належність земельної ділянки до відповідної категорії земель, наявність правових підстав для заявлених вимог та пропорційність втручання у право власності.
І якщо держава не здатна належними доказами обґрунтувати свої вимоги, тягар такої недоведеності не повинен покладатися на власника майна.
Адже справедливість полягає не лише в тому, щоб держава могла захищати свої інтереси, а й у тому, щоб кожна людина була захищена від необґрунтованих вимог самої держави.
Тобота Юлія Сергіївна Адвокат